Мандрівний вулкан - Страница 2

— І ви з ним також вийдіть. Почекайте там, у залі, — ще раз уважно глянувши на Віктора, сказав Капітан вилицюватому й гостроносому.

Коли зачинилися двері кабінету, дідок кинувся до Капітана:

— Друже, що трапилося? Ти став білий, як папір…

— Мені здалося… Але ні, цього не може бути! Не може бути!.. — вхопився за голову Капітан.

— Заспокойся, дорогий, і поясни — в чому річ?

— Цей юнак дуже схожий на Діего. Такий же кругловидий, чорнявий, такі ж великі сірі очі, такі уста, ніс… Та ти ж добре знаєш отого заклятого нашого ворога… Скажи, авжеж схожий на нього?

Дідок так наморщив вузького лоба, що сивий, густий чуб майже зійшовся з кошлатими попелястими бровами, і мовив непевно:

— Угу, наче схожий…

— Коли я побачив його, одразу подумав: чи не синок він Діего? Як ти гадаєш, скільки юнакові років?

— Дев’ятнадцять — двадцять.

— О, і синові Діего зараз має бути стільки ж!.. Боже, боже, п’ятнадцять літ уже поневіряємося в цьому підводному пекельному світі, а там, удома, господарюють фанатики-марксисти!..

— Не журись, друже, скоро закінчиться їхнє владарювання і вони стануть перед тобою на коліна, благатимуть пощади.

— Ніякої пощади!.. Усіх винищу!.. — ударив кулаком по столі Капітан. — А тепер, прошу тебе, займися молодиком. Допитайся, вивідай у нього все. Ти умієш це робити… А що, коли й справді Діего підіслав сюди свого синочка, щоб і тут нам напакостити?..

— Добре, дорогий, я з’ясую, — пообіцяв дідок. — Тобі ж раджу тим часом спочити, заспокоїтися.

Той згідливо кивнув головою, ступив до стіни і набрав на рухомому, як у телефонному апараті, диску цифровий код. Дві величезні мармурові плити розсунулися, відкривши вхід до опочивальні. Тільки-но Капітан зайшов туди, знову зсунулися докупи.

Дідок визирнув з дверей, увічливо запросив Віктора до кабінету.

— Давайте познайомимося, — простягнув суху, кістляву руку й відрекомендувався: — Радник Мудрого Капітана Роберта Конрада доктор Хуанос Глобаліус.

— Студент університету Віктор Соколюк.

— Дуже приємно, — усміхнувся радник і підвів його до столу. — Будь ласка, сідайте.

Віктор охоче опустився на м’який стілець — од утоми ледве тримався на ногах.

Хуанос Глобаліус обійшов стіл і всівся навпроти на своєму стільці біля порожнього Капітанового крісла.

— Пробачте, Соколюк, ви сказали: студент університету. Дозвольте уточнити — якого університету?

— Московського.

— Значить, ти з Радянського Союзу? — зупинив важкий погляд на Вікторовому обличчі Глобаліус.

— Так, з Радянського Союзу, — підтвердив Віктор.

— А звідки знаєш іспанську?

— Я навчаюся на факультеті романо-германської філології.

— Комуніст?

— Ні, комсомолець.

— Ясно… — значуще промовив Глобаліус і замовк.

— Дозвольте, тепер я запитаю вас, товаришу Глобаліус? — порушив мовчанку Віктор.

Той скривився, ніби ковтнув чогось кислого або гіркого, й поправив:

— Не “товаришу”, а пане.

— Пане… — механічно ворухнув губами Віктор.

— Поки що ніяких запитань! — виставив наперед суху розчепірену долоню Глобаліус. — Спочатку я розпитаю тебе, що нас цікавить.

— Прошу, запитуйте, — зніяковів Віктор.

— Найперше скажи: хто тебе підіслав?

— Як це “підіслав”? — не зрозумів Віктор.

— Не прикидайся дурнем! — суворо блимнув на нього Глобаліус. — Признавайся одразу, чий ти агент!

— Агент?.. Сміхота!.. Та нічий я не агент. І ніхто мене не підсилав.

— Тоді поясни: як ти сюди потрапив? — єхидно прискалив одне око Глобаліус.

Віктор, пригадавши, що йому довелося пережити за останню добу, важко зітхнув. Нелегко, ох і нелегко було про все те переповідати, та ще зараз, коли страшенно змучений. Однак зібрався з силою і розповів дивакуватому Капітановому радникові, чому і як опинився він тут, у цьому непривітному й загадковому підземеллі.

Того дня Віктор прокинувся, як йому здалося, раніше за всіх. Але, заглянувши до другої кімнати, побачив, що батько вже сидів за столом, читав газету, а мати на кухні готувала сніданок. Відчинив балконні двері. З-за дерев світило яскраве сонце, небо голубе й чисте-чисте, однак з моря дув досить сильний прохолодний вітер.

— Бачиш, тату, синоптики не помилилися — чудовий льотний день! — сказав задоволено, готуючись до фіззарядки.

— Не радій заздалегідь, — відповів батько, не відриваючи од газети очей. — Зараз дуже мінлива погода…

Невдовзі до кімнати зайшла мати й мовила докірливо:

— Вітю, скільки я тебе просила — роби зарядку на балконі. Або не гупай отак. Он сусіди знизу скаржаться, що провалиш їм стелю. Кінчай уже, іди вмивайся, будемо снідати.

Він ще трохи потупцявся на місці, помахав руками й подався у ванну кімнату.

З кухні пахла кава і засмажена на салі яєчня.

— Сьогодні я сам виведу тебе в політ, — сказав батько, коли Віктор, умившись і одягнувшись, сів до столу.

— Це ж прекрасно! — зрадів Віктор. — З тобою мені певніше.

— Хоча б за столом помовчали, — незадоволено поглянула на них мати. — Я так переживаю за оті ваші польоти. А сю ніч навіть заснути довго не могла. Ви ж, ну, зовсім байдужі до мене…

— І чого тобі, мамо, переживати? — стенув плечима Віктор. — Досі нічого поганого не трапилося, і сьогодні, ось побачиш, усе буде гаразд.

Невже вона передчувала, що з ним станеться лихо? О, материне серце чутливе!..

На початку все складалося якнайкраще. Приїхали на аеродром, лікар оглянув його і дав дозвіл на політ. Віктор одягнув поверх шерстяного спортивного костюма теплий хутряний комбінезон, узув унти, надів шкіряний шолом, бо вгорі завжди холодніше, ніж на землі. Потім пристібнув за всіма правилами парашут, зняв зі спинки стільця фотоапарат і в супроводі інструктора аероклубу попрямував до планедрому. Звідти помахав рукою на прощання своїм друзям-одноклубникам, котрі стояли біля ангарів, і заліз у тісну кабіну планера. В цей час підрулив літак-буксирувальник, за штурвалом якого сидів батько. Інструктор причепив до буксирувального замка капронову линву від літака, підняв із землі крило, щоб вирівняти одноколісний планер, і подав команду: