— Угу, водолаз… — кивнув байдуже й знову задивився на небо, на сонце.
Дівчинка образилася, що він не побажав з нею розмовляти, незадоволено надула губи й пішла до води.
— Мамо! Мамо! — пролунав невдовзі її дзвінкий голос. — Іди швиденько сюди! Тут стільки плаває рибок! Стільки рибок!..
Юнак, учувши те, здригнувся, сторожко поглянув довкола. Угледів своє морське спорядження, фотоапарат і спохмурнів, зіщулився. Потім стріпнув головою, мовби хотів одігнати від себе якісь неприємні думки, підвівся, ступив крок, другий… захитався і впав на м’який пісок.
Його відразу ж оточила юрба. Перенесли в затінок, приклали до лоба змочену у воді хустку, заходилися робити штучне дихання. Одначе ніщо не допомагало — він не приходив до пам’яті.
Зателефонували на медпункт. Незабаром примчала машина швидкої допомоги. Уже немолодий лікар оглянув непритомного й наказав двом помічникам-санітарам забрати хворого та його речі до машини. Ті обережно поклали юнака на брезентові носилки й понесли з пляжу.
Юнак опритомнів лише на третій день. Розплющив очі, важко зітхнув, наче після тривалого бентежного сну, й довго дивився в стелю. Потім, поволі повертаючи голову, неквапливо став розглядати лікарняну палату.
Раптом його кволий, пригаслий погляд зустрівся з двома іншими, пильними й тривожними, поглядами. Один з них належав заплаканій, запечаленій жінці, другий — мужньому, стриманому чоловікові, які сиділи поряд його ліжка.
Жінка підхопилася з стільця, взяла юнака за руку:
— Вітю, любий, ти мене впізнаєш?
Він зімкнув докупи брови, намагався щось пригадати, але так і не згадав. Заперечно похитав головою.
— Не знаю…
— А мене, синку, впізнаєш! — нахилився над ними чоловік.
— Не знаю…
Жінка з розпачу зойкнула, впала чоловікові на груди.
Юнак байдуже відвернувся од них і втупився в широке світле вікно, за яким голубіло лагідне небо, променилося яскраве сонце, котило до берега безкрає море.
У супроводі медсестри до палати зайшов лікар-психіатр, жвавий сивовусий дідусь.
— О, бачите! Чи не я говорив, що ваш син очуняє? — сказав він задоволено, поглянувши на хворого. — Вітаю тебе, хлопче! Молодчина! Хвалю!
Але той, ніби й не до нього зверталися, так само непорушно дивився у вікно.
— Прострація… Елементарна прострація… Хвилюватися немає причини. Таке іноді буває після глибокого нервового струсу. Потім психіка поступово стабілізується і хворий видужує.
Лікар звелів сестрі залишитися в палаті біля Віктора, а сам разом з його батьками вийшов у коридор.
— Тепер, шановні, прошу до головлікаря. Він хоче з вами побачитися.
У кабінеті головного лікаря клініки сиділи на дивані, обтягнутому лляним чохлом, двоє літніх чоловіків. Один у білому медичному халаті, другий у звичайному буденному одязі — сірому шерстяному костюмі, салатового кольору сорочці і бордовому з чорними навскісними смужками галстуці. Вони розглядали розкладені на продовгуватому журнальному столику якісь знімки.
— Пробачте, — звернувся до них, увійшовши до кабінету, дідусь-психіатр. — Це батьки Соколюка…
Чоловік у халаті, судячи з усього — головний лікар клініки, підвівся з дивана, привітно кивнув обом, батькові й матері, і показав їм на крісла біля журнального столика:
— Сідайте, будь ласка.
Вони втомлено, наче після довгої ходьби, опустилися в м’які крісла.
— Уже провідали сина? — запитав головний лікар.
— Провідали… — зітхнувши, відповів батько.
— Та ви не розстроюйтесь. Сподіваємось, усе закінчиться благополучно… Проте ви повинні нам допомогти вияснити дещо.
— Кажіть… В чому зможемо, в тому й допоможемо…
Головний лікар пройшовся по кабінету, зупинився коло письмового столу, заглянув у якісь папери, повернувся назад, знову присів на диван.
— По-перше, скажіть, чим хворів ваш син раніше?
— Крім простуди, грипу, нічим, — мовила засмучена мати.
— І того дня, як вилетів на планері, він теж був здоровий?
— Цілком здоровий, інакше йому не дозволили б політ, — сказав батько.
— Коли це було? Якого числа він вилетів? — запитав чоловік у сірому костюмі.
— Дванадцятого липня. Майже два місяці тому.
— І ні разу після цього не повідомив вам про себе?
— Ні разу…
— А не пам’ятаєте, що він брав з собою у політ?
— Чому ж не пам’ятаю? Узяв фотоапарат.
— І більше нічого?
— Більше нічого.
— Погляньте, будь ласка, на ці фотографії, — показав чоловік у сірому костюмі на знімки, розкладені на журнальному столику. — Може, ви підкажете нам, де він міг таке зняти?
Батько з матір’ю схилилися над столиком, довго й уважно розглядали знімки. На перших двох була знята хмара, схожа на верблюда. Це улюблене заняття сина — фотографувати чудернацькі хмари. Потім — юрба людей, які підстрибували й реготали, наче божевільні, якась вродлива дівчина, літній чоловік зі шрамом через усю ліву щоку. Далі — гидка потвора в гігантському акваріумі, величезна споруда, схожа на морську рапану, гробниця незвичної архітектури, на якій височіла статуя. На інших знімках — дивовижні дерева і рослини, річка, озеро…
Обоє вони, батько й мати, відчували: син побував десь у незвичайному й небезпечному місці. Але де саме, їм невідомо, навіть здогадатися важко.
— Ще у Віктора за пазухою в поліетиленовому пакеті знайшли разом з вашою адресою незрозуміле звернення якихось нещасних поневолених людей до урядів усіх країн, у якому вони благають звільнити їх від поневолювачів, а також застерігають від незрозумілої жахливої загрози, що нібито нависла над людством. Що б це значило? Якась хлоп’яча забавка, гра чи, може, щось серйозне?